Будете сміятись, але це теж кандидат у президенти
/ Роман Насіров via Facebook
Автор Без Табу пояснює, чому ви вже втомились від політичної реклами, а також — чому технічних кандидатів на майбутніх виборах буде надмірно багато.
Чи пам’ятаєте ви, як відбувалися перші президентські вибори в Україні? Більшість зараз згадає хіба що про безальтернативну перемогу Кравчука, активну агітацію проти Чорновола на Лівобережжі та Лук’яненка в якості альтернативи від патріотичних сил. Там, власне, і згадувати нема більше про що, оскільки кандидатів було лише шестеро, двоє з них не набрали навіть по мільйону голосів, а основним джерелом інформації тоді були ранкові газети та «Вечірні вісті». Жодних скандалів, жодних інтриг – не до них було, тут аби чергу за шматком масла та кілограмом гречки достояти.
Надалі кількість номінальних та реальних претендентів на посаду голови держави збільшувалася. На четвертих за ліком виборах президента України вона сягнула 26 осіб. Але насправді це було наслідком першого продуманого застосування сучасних політтехнологій. Хтось із зареєстрованих вибував з перегонів за власним бажанням, попередньо попрохавши відданих йому виборців проголосувати «за кого треба». Інші технічні кандидати відігравали роль балакучих голів у телевізорі з однаковою підсумковою тезою «я людина хороша, але Ющенко/Янукович таки кращий». Мабуть, не варто нагадувати, до чого в підсумку призвів цей гармидер – добре, що хоча б завершилося усе позитивно.
Станом на жовтень 2018 року офіційно не відомо, скільки претендентів візьмуть участь у виборах, які ще кілька місяців тому здавалися «перевиборами Порошенка». Однак броунівський рух політичних пономарів вже встиг задати нового тренду. Окремі особи із низьким рівнем державної значущості та сумнівною біографією і раніше намагалися розрекламувати себе за рахунок участі у змагання за президентське крісло. Навіть чотири роки тому, коли на фоні початкової фази агресії з боку РФ країна обирала перш за все кризового менеджера, намалювалося з півтора десятки бажаючих засвітитися та/або нагадати про своє існування.
Однак наступної весни вже гарантовано буде розігруватися дещо викривлена варіація «карти Бродського». Двадцять років тому діючий президент Федерації баскетболу України, якщо раптом забули, створив цікавий юридичний прецедент. Через фінансові махінації, пов’язані із концерном «Денді» та його банкрутством, бізнесмен опинився за ґратами. Але на його щастя парламентські вибори пройшли раніше за потенційно доленосне судове засідання. Власне кажучи, отримання депутатського мандату та відповідної недоторканості й врятувало мільйонера від справедливого суду та суворого вироку.
Зараз же ж майбутніх учасників перегонів дивним чином цікавить не результат, а процес. Це було зрозуміло від початку, оскільки навіть адекватні соцопитування вже дали зрозуміти: дійсно небезпечних для діючого президента опонентів можна перелічити на пальцях однієї руки. А голова Комітету виборців України Олексій Кошель днями повідомив, що про намір балотуватися вже заявив тридцять один кандидат. Їх може стати більше, а може й поменшати через відмову у реєстрації. Та очевидно, що безкоштовного сиру із мінімальним ризиком потрапити до мишоловки вистачить не всім. Яким же ж тоді медом тут намазано? Відповідь є несподівано простою.
Візьмімо хоча б кандидата у президенти Надію Савченко, яку суд щоразу послідовно відмовляється відпускати на волю. Це вам не махінатор Бродський, тут мова про людину, що планувала підірвати будівлю Верховної Ради – за таке не гріх позбавити імунітету від переслідування з боку силових структур. Після поступового перетворення з героїчної бранки на кремлівську терористку їй навіть одного відсотку голосів не світить, якщо взагалі допустять. Але головне – не голоси, а можливість заявити про політичне переслідування, раптом якийсь дурень клюне.
Або ж Роман Насіров, корумпований екс-голова ДФС, якого навряд чи вдасться засудити та ув’язнити, хоча про його грішки відомо всім. Отримавши час та місце для виступу на всю країну, він гарантовано почне себе вибілювати та виставляти жертвою політичних інтриг. А на додачу звинуватить колишніх соратників в тому, що вони плели за його спиною змову, аби віддати хлібну посаду ставленику Гройсмана Мирославу Продану. Навряд чи хтось повірить у невинуватість Насірова, але спробувати ж хочеться.
Шалена кількість «дітей лейтенанта Шмідта» у ролі «жертв злочинної влади» – не єдина відмінність від виборів-2004. Якщо минулого десятиліття технічні кандидати переважно працювали на користь когось із фаворитів, то наступного року вони намагатимуться перш за все внести розбрат та сплутати розклади. Головною метою, звісно, є повалення Порошенка шляхом задурювання голів так званого протестного електорату. Однак є підозра, що із всемогутнім адмінресурсом вони навіть гуртом не впораються. А от вплинути на долю реальних претендентів на вихід до другого туру дрібнота дійсно здатна, особливо якщо пам’ятати про сценарій «перевиборів Кличка» 2015 року. Тоді для визначення «невдахи-щасливчика» довелося рахувати навіть не тисячі, а сотні голосів.
Певної інтриги додає і новий склад ЦВК, де на папері все нібито збалансовано, а насправді шість із чотирнадцяти затверджених новачків цілком піддаються впливу з боку АП. Не виключено, що реєструвати усіх бажаючих доведеться мимоволі без озирання на паперові неточності, аби прибити хвилю скарг на політичне переслідування в зародку. Щоправда, й бюлетень тоді перетвориться на скатертину.
Будьте певні, на чекає надзвичайно насичений на події рік.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
Оставьте комментарий